У часопросторовому культурному універсумі, проминаючи такий високоповажний ювілей двохсотдесятиліття від дня народження Тараса Шевченка, ми й досі не перестаємо дивуватися силі духу слова українського генія. Ще з того часу, коли поет промовив «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово…», ця пророча обіцянка стала форпостом і пересторогою для української нації, уберігши її від руїни, а зараз це, напевно, чи не найпотужніший блокпост у часи новітнього і кривавого протистояння.
Той, хто, за Франковим, був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Хто був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Хто був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим є і сьогодні непомильним дороговказом існування нашої держави, найчутливішим барометром свого, українського.
Від 1840 р., з появою «Кобзаря», що становив собою абсолютно відмінну від попередників нову художню якість, Шевченко протиставить імперії свій останній золотий клейнод – слово. Слово, за Єжи Єнжевичем, яке здатне зупинити руйнівну дію часу. Слово як останній прихисток свободи. Це слово прозвучало, як перший потужний сигнал небезпеки для імперії, адже воно порушило узвичаєний і вже удержавлений імперський часоплин – вчорашній кріпак, який досконало вивчив історію власного народу, сам був часточкою цієї історії сміливо заявив про Богом дане його народові право бути!
І це тоді, коли не те, що шовіністсько-імперське твердо говорило НІ українському слову, а й цілому народові твердили НІ. Було знищено чимало: державу давнього могутнього народу, армію, аристократію, культуру, школи, відібрано навіть ім’я, натомість перетворено на «малоруськоє» населення. Навіть найсвітліші уми того часу, сучасники Шевченка сумнівалися в перспективі українського слова, називаючи рідну материну мову то для хатнього вжитку, то хутірною гутіркою, а подекуди українською мовою, можливо, й зі зневірою писали твори так званого легкого жанру, скажімо, байки. Мало хто з українських сучасників та друзів Шевченка вірив у майбутнє українського слова. А про українську мову в державних інституціях, судовій системі, освіті годі було й мріяти. Це він, зовсім не владний вельможа чи президент, не військовий полководець численної армії, а поет, який прожив 47 р., і лише 12 на волі, таки зумів вистояти до кінця та запалити полум’я буття української нації, протиставивши одвічне слово пітьмі імперії й розбудити цим же словом, живим, справжнім і не фальшивим, уярмлену націю.
Як згадує Володимир Панченко, Шевченко мусив стати голосом німої України, мусив сказати за всіх, здолати власний відчай («караюсь, мучусь, але не каюсь») і проклясти врешті решт ворогів та роздмухати і своєму народові іскру любові. Зрештою, Шевченко і зараз є голосом цієї, зболеної, значною мірою мовчазної, можливо, й все ще приспаної, але звитяжної, незламної і нескореної України.
Протягом березня у читальних залах університетської бібліотеки діє унікальна виставка видань Кобзарів Тараса Шевченка, близько сотні, починаючи з найпершого друкованого 1840 року і до сьогоднішніх фронтових Кобзарів. Запрошуємо академічну спільноту доторкнутися до Шевченкового слова у віках.
Ігор Розлуцький, директор бібліотеки ДДПУ ім. Івана Франка
