Ігор Розлуцький
„Я свідомий, для чого я живу”. Спомин до дня пам’яті Миколи Євшана
Час плине нестримною рікою, змінюючи багато чого на своєму шляху: події, епохи… Відходять у минуле політичні баталії, але в пам’яті назавжди залишаються особистості, котрим судилося стати велетами духу, творцями культури та історії. 23 листопада 2020 року, здавалось би, чергова дата в календарі, але саме в цей день минає 101 річниця з дня пам’яті славетного сина української землі, вченого, відомого літературного критика, перекладача, публіциста, політичного діяча, що пожертвував на вівтар українськості не лише свій талант, а й саме життя, – Миколи Євшана (справжнє прізвище – Федюшка).
Його життєвій зорі не судилося довго горіти не українському небосхилі – всього 30 років. Однак проміння його самобутнього таланту та відданої праці довго освітлювало українську літературну критику, окреслило нові обрії розвитку письменства, стало своєрідним передвісником доби вісниківства, а в останній період життя сяяло політичним дороговказом для побудови молодої Української держави.
Батьківщиною Миколи Федюшки була Станіславівщина (сьогодні Івано-Франківщина), невелике село Войнилів Калуського повіту. Здобув класичну освіту, закінчивши Станіславську гімназію, згодом навчався у Львівському та Віденському університетах. У ці студентські роки і починається розвій його таланту. Від 1910 року до початку Першої світової війни – найплідніший період його творчості. Із літературно-критичними статтями, що висвітлюють та інтерпретують стан і перспективи української літератури, М. Євшан друкується у журналах „Бджола”, „Будучність”, „Українська хата”, стає навіть редактором „Літературно-наукового вісника”. У поле зору молодого вченого потрапляє як українська література (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Василь Стефаник), слов’янський світ (Лев Толстой, Марія Конопніцька, Зиґмунд Красінський, Болеслав Прус, Богдан Залеський) і західноєвропейська писемність (Жан-Жак Руссо, Генріх фон Кляйст, Фрідріх Шпільгаґен, Редьярд Кіплінґ, Фредерік Містраль, Йоганн Готліб Фіхте). У цей час молодий критик видає окремими виданнями критичні збірки „Під прапором мистецтва”, „Куди ми прийшли” і „Тарас Шевченко”, що засвідчують про іншу, нову естетичну оцінку української літератури. Маючи ґрунтовну українську та європейську освіти, знаючи мови, Євшан у працях не лише осмислює, а й переосмислює концептуальні досвіди минулого і сучасного. Намагаючись вивести українську літературу на новий естетичний рівень, він прагне наблизити її до європейської, часто гостро дискутуючи з прихильниками народництва, хоча ідеологічно його концепція майже не відрізняється від думок опонентів-народників. Він також бачить основою української літератури міцне національне підґрунтя, постійно наголошуючи на самобутності української літератури, а не на бездумному наслідуванні сусідів.
Із початком Першої світової війни для М. Євшана настає надзвичайно важкий період у житті. Молодий критик змінює перо на зброю і добровільно йде на фронт. Потрапляє до Угорщини, а згодом бере участь у боротьбі на російському, румунському та італійському фронтах. А в бою над італійською річкою Ізонцо М. Євшан отримує поранення й опиняється у Словенії. Після повернення до України М. Євшан, як і чимало свідомих українців, вступає до лав Січового стрілецтва, одразу активно займаючи позиції оборони Української держави. З розпадом Австро-Угорщини він разом зі своєю сотнею стає на західному кордоні України у Перемишлі. Саме тоді чи, за словами М. Гнатюка, не єдиний раз в історії України справдилися слова П. Чубинського й одвічна мрія українців щодо цілісності держави від „Сяну до Дону”. Досвідчений вояк і талановитий полководець пропонує підірвати єдиний міст через річку Сян, який був важливим транспортним сполученням. Таким чином українці мали змогу втримати контроль над кордоном Західної України. Проте через нерішучість і недалекоглядність військового керівництва стратегічний задум не був зреалізований, міст залишився неушкодженим, а для недавно проголошеної молодої ЗУНР він став дорогою для ворожої армії у Галичину.
Боротьба за українську державу й надалі продовжувалася, але тепер загони стрільців були відтиснені за Збруч. У річницю створення Західноукраїнської Народної Республіки 31 жовтня 1919 року Микола Євшан востаннє виступає з палкою промовою „Великі роковини України. З новим роком боротьби Галицько-Української Армії”. Стомлені важкими боями, зранені ворожими кулями січовики слухали цей виступ не стримуючи сліз, бо розуміли, що в нерівній боротьбі таки віддадуть життя за віками омріяну незалежність, але в душі знали: „Ми можемо зробити тільки одно: посвятити себе до останку. Для себе життя ми вже не устроїмо; тож можемо і мусимо думати тільки про життя будучuх поколінь. Наша позиція рішучо безвиглядна, з гори призначена на втрату: але ми можемо сотворити для наших синів і внуків таку позицію, з якої їх не витіснить ніяка сила”. А вже 23 листопада 1919 року у Вінниці перестало битися серце відважного поручника Української Галицької армії Миколи Євшана. Згадана промова стала „лебединою піснею” Миколи Євшана, залишивши невмирущий спогад про жертовний подвиг десятків тисяч оборонців української державності і водночас надію: „Україна є! Вона повстала у хвилі, коли пролилася в перший раз кров українського жовніра за її збереження”.